Презентація досліджує одну з центральних проблем сучасної філософії: як свідомість конституює себе у відношенні до іншого. Ми мислимо, говоримо і розуміємо себе завжди вже у просторі спільного смислу.

З одного боку, кожен із нас абсолютно впевнений у власній свідомості — вона дана безпосередньо, без посередників. З іншого — коли філософи намагаються дати їй суворе теоретичне визначення, феномен «вислизає». Декарт зробив свідомість точкою відліку всього пізнання: «Cogito ergo sum» — у власному існуванні як мислячої істоти сумніватися неможливо. Матеріалізм зводить свідомість до нейрофізіологічних процесів; ідеалізм вбачає у ній первинну реальність. Чалмерс формулює «важку проблему»: навіть якщо ми пояснимо кожен нейрон мозку, залишиться питання — чому все це супроводжується суб'єктивним переживанням? Чому мені боляче, а не просто відбуваються певні рухи в нервовій системі?

Якщо я маю прямий доступ лише до власних переживань — звідки мені відомо, що інша людина теж має внутрішнє життя? Це «проблема інших розумів». Декартів дуалізм загострив її: між двома свідомостями пролягає логічно непереборна прірва. Аргумент за аналогією — я бачу, що людина відсмикує руку від вогню, і роблю висновок що їй боляче — є правдоподібним, але не строгим. Вітґенштайн показав: значення завжди є публічним і спільним. Проблема іншого є не лише епістемологічною, а й онтологічною: у відношенні до іншого конституюється моє власне «я».

Міжсуб'єктивність — простір спільного смислу, що виникає між суб'єктами у комунікації. Це не суб'єктивне і не об'єктивне — те, що народжується між нами. Значення слова «стіл» не живе у вашій голові і не у моїй — воно існує між нами у мовній практиці. Вперше як систематичну проблему її поставив Гуссерль у «Картезіанських медитаціях» (1931). Не лише знання, а й сам розум є за природою міжсуб'єктивним.

Едмунд Гуссерль (1859–1938) — австрійський філософ, засновник феноменології. Під впливом Брентано звернувся до філософії свідомості. «Логічні дослідження» (1900–1901) і «Ідеї до чистої феноменології» (1913) визначили epoché: виносимо за дужки питання про зовнішній світ і досліджуємо структури свідомості зсередини. Після нацистських заборон 1933 р. рукописи вивезено до Лувену. Учні: Гайдеґґер, Мерло-Понті, Сартр, Левінас.

Свідомість ніколи не буває порожньою — вона завжди «про щось», завжди спрямована на предмет. Гуссерль розрізняв ноезу (сам акт свідомості) і ноему (предметний зміст). Акт уявлення єдинорога є не менш реальним актом, ніж сприйняття реального дерева. Саме через інтенціональність відкривається шлях до іншого: свідомість може бути спрямована на іншу свідомість — і це початок міжсуб'єктивності.

Через «вчування» (Einfühlung) я конституюю іншого як alter ego — другого мене. «Життєвий світ» (Lebenswelt): ми завжди вже перебуваємо у спільному передтеоретичному світі досвіду. Lebenswelt — спільний горизонт: міста, мови, звичаї в яких ми живемо зробили нашу комунікацію взагалі можливою. Ця ідея вплинула на соціологію знання (Шюц) і герменевтику (Гадамер).

Моріс Мерло-Понті (1908–1961) — французький феноменолог, що переосмислив роль тіла у філософії свідомості. «Феноменологія сприйняття» (1945) — докладне дослідження того, як тіло конституює весь наш досвід. У 1952 р. став наймолодшим професором Колеж де Франс. Відкриття дзеркальних нейронів (Ріццолатті, 1990-ті) нейробіологічно підтвердило його ідеї.

Тіло — не об'єкт серед інших, а первинний суб'єкт досвіду. Через тіло ми контактуємо з іншими ще до будь-якої рефлексії. Рука, яка торкається власної руки — одночасно торкає і є торканою. Міжтілесність: тіла відтворюють жести одне одного «зсередини» ще до осмислення. Дивлячись як хтось куштує лимон, ми мимоволі жмуримося — це тілесна міжсуб'єктивність у дії. Вона є не інтелектуальним досягненням, а первинною структурою людського існування.

Мартін Гайдеґґер (1889–1976) — один із найвпливовіших і найсуперечливіших філософів XX ст. Замість питання про свідомість поставив питання про буття, замість ego — ввів Dasein («ось-буття»). «Буття і час» (1927). Суперечливою є участь у нацизмі: у 1933 р. вступив до НСДАП і став ректором Фрайбурзького університету. Питання про відношення між ідеями і вчинками досі дискусійне.

Dasein є за суттю «буттям-з» (Mitsein): ми не є спочатку самотніми, ми завжди вже серед інших. Молоток, яким я забиваю цвях, вже є частиною спільного світу значень що склались між людьми. Небезпека — Das Man: «люди» де ніхто ні за що не відповідає. «Мова є домом буття» — вона не інструмент передачі думок, а середовище де мислення стає можливим. Навіть мовчання є формою мовлення.

Жан-Поль Сартр (1905–1980) — центральна фігура французького екзистенціалізму: філософ, прозаїк, драматург. «Буття і ніщо» (1943); лекція «Екзистенціалізм — це гуманізм» (1945). П'єси «За зачиненими дверима», «Мухи». У 1964 р. відмовився від Нобелівської премії — письменник не повинен бути прийнятий до жодних інституцій.

Коли інший дивиться на мене, я стаю об'єктом у його картині світу. Підглядаю у замкову щілину — чую кроки: у мить погляду іншого стаю «підглядачем», отримую визначену ідентичність. Кожна свідомість є «для себе» (pour-soi) — свободою; в очах іншого стає «в-собі» (en-soi) — застиглою річчю. Червоний спалах це шок від цього погляду. «Пекло — це інші» — але без цього зіткнення неможливе і саморозуміння.

Юрген Габермас (нар. 1929) — провідний представник другого покоління Франкфуртської школи. Прагнув подолати культурний песимізм і знайти підстави для критики суспільства. «Теорія комунікативної дії» (1981). Веде полеміку з постмодернізмом, відстоюючи модерн як «незавершений проект». Нині понад дев'яносторічний — залишається учасником публічних дискусій.

Стратегічна дія: розглядає інших як засоби. Комунікативна: орієнтована на взаєморозуміння через рівноправний обмін аргументами. Реклама — стратегічна; наукова дискусія де кожен аргумент може бути оскаржений — комунікативна. Ідеальна мовленнєва ситуація: рівність, відсутність примусу і маніпуляцій. Дискурсивна етика: правильна норма — та з якою погодились би всі у відкритому дискурсі.

Ганна Арендт (1906–1975) — одна з найвидатніших політичних філософів XX ст. Навчалася у Гайдеґґера і Ясперса. «Витоки тоталітаризму» (1951), «Vita Activa» (1958), «Eichmann у Єрусалимі» (1963). «Банальність зла»: Айхман не був монстром — він просто не думав. Арендт відмовлялась від ярликів і вважала себе просто мислителькою.

Плюральність — фундаментальна умова: Землю населяють люди, а не Людина. Ми рівні як люди і різні як особистості — ця двоїстість робить діалог необхідним. Дія (action) і мовлення через які людина являє себе світу. Публічний простір — простір явлення: агора, площа, парламент. Тоталітаризм: знищення публічного простору, перетворення людей на взаємозамінні одиниці.

Мова — не інструмент передачі готових думок. Вітґенштайн: значення слів живе не в голові мовця, а у тому як слово використовується між людьми щодня. Гадамер: розуміти — брати участь у розмові де горизонти «зливаються». Бахтін: кожне слово діалогічне — відповідає на попереднє і передбачає наступну відповідь. Мова є самим простором міжсуб'єктивності.

Соціальні мережі — видимість публічного простору Арендт, але алгоритмічні фільтри руйнують умови діалогу Габермаса. Анонімність онлайн загострює об'єктивацію Сартра: без тіла інший легше стає «річчю». ШІ засвоїв усі мовні ігри — але за його «хвилями» немає тіла, болю і досвіду. Питання залишається відкритим: чи є розмова з таким джерелом справжньою комунікацією?